Водій із дзвінким стуком виставив сумки та валізи на бруківку.

— Все. Бажаю вам гарної дороги! — сказав він і хутко заскочив в автобус, який із гучним ревом рвонув шосе.

А на тротуарі залишилися ми: шість студенток та Анастасія Костянтинівна, наша лаборантка з кафедри журналістики. Так почалися наші пригоди у Жешуві.

 9:30. Спочатку треба дістатися до гуртожитку. Через онлайн-карти будуємо маршрут та йдемо на зупинку. Місцевий автобус приїхав майже одразу. Затягуємо сумки всередину й сідаємо самі.

Дорога широка й майже порожня, автобус мчить так, що наші валізи метляє салоном. Водій долає сімнадцять зупинок менш ніж за пів години. Нагадує чернівецьких маршрутників. А попереду ще пересадка...

‎10:30. Випробування польськими автобусами пройдено. Наступний квест — знайти свій корпус серед однакових височенних будівель.

Із цим ми впоралися швидко, а от щоб потрапити всередину, довелося трохи поблукати. Корпус під назвою «FILON» ми обійшли майже по колу, перш ніж знайшли вхід.

І ось ми всередині. Наші виснажені тіла вже кричать про відпочинок, але на заваді стає бюрократія. Перш ніж заселитися, маємо заповнити формуляри. Сонний мозок навідріз відмовляється працювати, а інформацію з голови доводиться буквально виловлювати по шматках.

Та і з цим ми впоралися. Ніщо не зупинить нас на шляху до ліжка.

‎11:00. Отримали ключі. Тепер розробляємо план дій.

— Через затримку автобуса наш розклад зсунувся. В університеті нас очікують о 14:30. Пропоную вийти близько 12:00, щоб ми встигли спокійно дійти та перекусити. А поки можете трохи відпочити й привести себе до ладу, — каже Анастасія Костянтинівна.

Розходимося по кімнатах. У цьому гуртожитку блокова система: дві кімнати з’єднані невеликим коридором і мають спільний санвузол.

Кімнати просторі, а окрім стандартного набору — ліжок, шафи, столу та стільців — у нашому розпорядженні ще й окремі холодильник, чайник та телевізор.

Нарешті ліжко! Але спочатку душ. Потім — розкласти речі. Ну і можна трохи відпочити.

Йой, уже майже дванадцята. Час збиратися.

12:30. На відпочинок часу вже немає: треба встигнути знайти наш корпус та поїсти перед зустріччю з польськими колегами.

До університету — тридцять хвилин пішки. Перед поїздкою ми читали про Жешув, і здавалося, що він буде схожим або навіть меншим за Чернівці. Але реальність виявилася іншою.

Широкі тротуари, сквери, велодоріжки, дитячі майданчики та парки майже в кожному спальному районі — усе це ніби додає місту простору.

На кожній будівлі майорить прапор Польщі. І зазвичай не один. Рекорд — одинадцять прапорів на одному житловому будинку.

13:00. Спільним рішенням стає спочатку дістатися навчального корпусу, а вже потім шукати заклади харчування поруч.

Часу маємо достатньо, тому не поспішаємо й милуємося краєвидами. Окрім житлових будинків, пофарбованих у пастельні кольори, у кожному районі дуже багато зелені: дерева, кущі, клумби та газони. І все охайно підстрижене.

Ось ми і на місці. Через дорогу — Жешувський університет, а поруч із нами торговий центр «Millenium». За цей тиждень він стане нам як рідний.

13:30. Цікаве спостереження: у Польщі поверхи рахують із нуля. Тобто наш перший поверх для поляків — навіть не поверх, а просто «рівень».

Це трохи збиває нас із пантелику, коли ми шукаємо фудкорти. Але за планом торгового центру знайти їх не складно: усі заклади зручно зібрані в окремому куточку та розташовані по колу, у центрі якого — спільна зона зі столиками.

Наша група ділиться на два табори: «KFC» та «McDonald’s». Тоді зустрінемося посередині.

‎/Фото: Яна Ковалишин/‎

14:00. Ми ситі й готові до подвигів.

На відміну від рідного ЧНУ, усі корпуси Жешувського університету розташовані на одній великій території. Але ходити все одно доводиться чимало: спочатку — між корпусами, потім — поверхами.

У холі одного з корпусів, до речі, є мінікав’ярня, виставка студентських картин та зона відпочинку.

За планом у нас екскурсія до місцевої подкаст-студії. Доводиться звертатися до працівників, аби знайти її. Самі ми навряд чи здогадалися б спускатися у підвал...

14:30. На підвальному поверсі є непримітна кімнатка, у якій розмістилася радіомайстерня «Radio Feniks».

Головний редактор Шимон Маркуліс разом зі своєю командою привітно зустрічають нас та ділять на дві групи, аби детальніше розповісти про свою роботу. Поки троє студенток знайомляться з апаратурою для роботи з аудіо, інша трійка вже практикується в ролі ведучих.

Хлопець на ім’я Еміль, який відповідає за технічну роботу студії, пропонує нам записати невеликий подкаст на довільну тему. Починаємо говорити. Тема за темою діалог набирає обертів, а тим часом у режисерській кімнаті Еміль показує на регулятори та пояснює їхню роботу:

— Це гучність, адже кожен говорить по-різному. Потрібно стежити, щоб звук не «бив» по вухах. А це — еквалайзер, — рука хлопця опускається нижче, до стовпчика з трьох регуляторів, і по черзі прокручує кожен із них. — Верхні ноти, середні та нижні, — голос однієї зі студенток поступово стає то вищим, то нижчим.

Після екскурсії ми обмінюємося подарунками. Студенткам дістаються фірмові наліпки «Feniks», а Анастасія Костянтинівна від нашого університету вручає пакет із сувенірами.

/Фото: Тіна Чеботар/

15:00. На радіо попрацювали — тепер нас ведуть у телестудію.

На цьому ж поверсі, у просторій кімнаті, розташовані і столи для роботи, і знімальне обладнання, і куточок режисера, і сама ефірна зона.

Ми завжди думали, що чарівна аура селебріті в кадрі — це природна харизма або хоча б вдалий макіяж. Але де там! Правильний фон, грамотне світло, професійна камера — і ось наші дівчата, які знову пробують себе в ролі гостей та ведучих, уже виглядають як справжні зірки інтерв’ю.

І знову діалоги, обговорення та цікава лекція від Еміля про технічну роботу режисера за кадром. Виявляється, поки люди в кадрі ні про що не хвилюються, технічні працівники за пультом уважно стежать за всім процесом: вчасно перемикають камери та регулюють звук.

— Зазвичай ми намагаємося показувати саме ту людину, яка говорить. Але буває, що людина в кадрі хоче промочити горло. І поки вона п’є, я стараюся не брати загальні або крупні плани з нею, — розповідає Еміль, показуючи нам центр керування. — Я перемикаюся на іншу камеру, аби не давати в ефір зайві речі. Одного разу в цій студії був мій друг. Ми щось знімали, і він теж узяв склянку. Але після того як випив, так і продовжив тримати її в руці, а потім питає мене, чому це я не навожу камеру на нього. Саме тому, що в руках у нього «зайвий предмет», якого не має бути видно в кадрі. Спочатку постав — а вже потім говори.

І знову ми міняємося місцями та пробуємо себе в нових ролях. Тепер у кожної в галереї плюс ще одна купа фотографій.

Ну що ж, ми вже достатньо надивилися, тож не будемо забирати у студентів надто багато часу. Дякуємо ще раз і покидаємо кімнату. Підвальний коридорчик здригається від дзвінких дівочих голосів. Кожна хоче поділитися враженнями та обговорити деталі.

16:30. Повертаємося до гуртожитку. Треба трохи відпочити і навести лад у кімнаті. Після гіпершвидких зборів вдень тут ніби пройшло торнадо.

Домовляємося ввечері всі разом погуляти, тож маємо ще близько п’яти годин на відпочинок і збори.

У кімнаті прохолодно й тихо. Відкриваємо вікно — і чутно, як біля гуртожитку кипить життя. Корпус розташований неподалік дороги, тому долітають гул авто, шум міста й голоси студентів, які вийшли надвір насолодитися вечірньою прохолодою.

Не кваплячись, розкладаємо речі по місцях, прибираємо сліди денного хаосу, застеляємо ліжка свіжою білизною (до речі, її надає гуртожиток) і нарешті дозволяємо собі трохи прилягти. Буквально на хвилинку.

…В сенсі вже дев’ята?!

21:30. Вечірній Жешув — зовсім інший. У розмовах і планах, куди піти, ми одразу не помічаємо його спокійної аури.

Людей на вулицях менше, як і машин. Повітря прохолодніше, ніж удень, а навколо — ледь чутний міський гул.

Анастасія Костянтинівна бере на себе роль гідеси і будує маршрут. Знову йдемо до автобусної зупинки й дорогою обговорюємо, що платити щоранку по 5 злотих за проїзд — а це, на хвилиночку, майже 60 гривень, нас задушить жаба. Тож вирішуємо: до університету будемо ходити пішки. Здоровий спосіб життя, все таке…

Транспортні зупинки тут усі однакові: стіна, сидіння і табло, що блимає помаранчевим. На ньому одразу видно маршрут і час прибуття автобуса.

Тримаємо курс на старе місто.

22:00. Нас ніби перекидає назад у Чернівці — прямо на вулицю Кобилянської.

Вигадлива архітектура будівель, бруківка замість звичного асфальту (хоч тут цеглинки більш пласкі й широкі — тож шанс переламати ноги на підборах значно менший). І майже немає людей.

Спокійно петляємо маленькими вуличками, періодично зупиняємося на фото й виходимо на широку площу. У центрі — великий колодязь і дерево, повністю оповите гірляндами, що додає йому майже магічного вигляду. Криниця, здається, місцева пам’ятка.

По всій площі розходяться апетитні аромати — через великі намети, які заклади виставили замість літніх терас, щось на кшталт наших “пивних палаток” біля магазинів.

— У нас би це розкритикували за незграбність і відсутність естетики, а тут — дивись прижидося, — дивується Анастасія Костянтинівна.

По периметру площі, на перших поверхах будівель, розташувалися різні заклади. Ну точно наша “Кобилянська”: тут і спортивні бари, і сімейні кафе, і ресторани високої кухні, і місця з автентичним національним настроєм.

На один із них — під назвою Česká Hospoda — і падає наш вибір.

22:30. Всередині знову відчуваються аромати смачної їжі.

На вході — бар, а всі меблі зроблені з товстої темної деревини. Якраз є місце на сімох. Сідаємо й за звичкою починаємо шукати QR-код меню, але ні — тут усе традиційно.

Привітна офіціантка вже прямує до нас із великою стопкою меню — по одному для кожного. Навіть незвично знову розглядати асортимент на папері. Усе написано польською, тож користуємося перекладачем у телефонах. Страви ще й без картинок, тому обирати доводиться майже наосліп.

Коли приносять замовлення, складається враження, що порції накладали за принципом “скільки влізе в тарілку”, а тарілки брали ті, що були найбільші на кухні. Словом — наїлися до гикавки. Їжа проста, але дуже смачна.

Але нам уже час додому.

/Фото:Яна Ковалишин/

23:30. На вулиці значно прохолодніше. Легкий вітерець, який ще кілька годин тому лише освіжав, тепер змушує мурахи бігати по спині, а тіло — стискатися.

Квартали вже давно спорожніли, і навіть біля закладів немає відвідувачів.

І тільки в небі, як маяк, яскравою синьою плямою з червоним кінчиком палає телевізійна вежа. Вона ніби переслідувала нас увесь день: де б ми не опинилися і куди б не завернули, завжди розрізала панораму міста.

Викликаємо таксі. У додатку найбільша машина вміщує шість осіб. “Ну нічого, вліземо”, — подумали ми. “Ні, я візьму тільки шістьох”, — категорично каже водій.

— Сідайте, я викличу іншу машину, — каже Анастасія Костянтинівна й беззаперечно відправляє водія далі.

Ніби щойно ми були на площі, а за мить уже стоїмо під дверима гуртожитку.

00:30. У затишній кімнаті наших дівчат ми зібралися разом, аби трохи поговорити. Емоцій за день накопичилося багато: події, пригоди, нові люди — усе хочеться обговорити й прожити ще раз.

За чашкою чаю час пролітає непомітно. Та все ж треба розходитися, адже завтра вставати на першу пару, а вона тут, на хвилиночку, о 8:15.

У ліжку сон накриває не одразу. Мозок гуде від думок, тіло ниє від передозу активності, а очі бігають по наліпках зірок на стелі. Спогади про день проносяться в голові, і посмішка сама з’являється.

Може, ми й не так сильно втомилися. У будь-якому разі — воно того варте.

Авторка: Ганна Головко