Війна, яка перетворює людей на цифри

Після початку повномасштабного вторгнення Козменко вирушав на місця, де війна вже залишила фізичні сліди. Він розповів про поїздку до кордону, де утворилися черги завдовжки близько 20 кілометрів, а також про Ізюм — розбиті будинки, згорілі автомобілі та наслідки російської окупації.

Окремо фотограф зупинився на досвіді роботи в так званому «лісі смерті», де після звільнення території було виявлено поховання 485 людей.

За його словами, фотографія в таких умовах допомагає повернути людині індивідуальність — показати не просто статистичні дані про кількість загиблих, а конкретне горе, конкретну історію та наслідки війни.

«Ми навіть сьогодні відкриваємо Генштаб — знову прильоти, знову Запоріжжя», — зазначив фотограф, наголошуючи, що документування війни не є завершеною історією. Вона триває щодня.

«Я фіксую момент горя»

Одна з тем, яку найбільше обговорювали під час зустрічі, — фотографування похоронів і прощань із загиблими.

Козменко пояснив, що в таких ситуаціях має конкретну мету: зберегти пам’ять про людину та показати суспільству, що за цифрами статистики стоїть реальне горе.

«Коли я на похоронах, на прощаннях, я хочу показати, що ми маємо пам’ятати про них. Момент горя, суму є, і я кадрами хочу, щоб ми знали і пам’ятали, що це є горе», — розповів фотограф.

На запитання студентів про власний емоційний стан під час таких зйомок він відповів відверто: іноді плаче, витирає сльози, але продовжує працювати.

«Я відключаюсь і просто працюю», — сказав Козменко. 

За його словами, після окремих зйомок потрібно було пів дня, щоб емоційно відійти від побаченого.

«Етику потрібно ставити вище свого бажання»

Студенти запитали фотографа, чи траплялися випадки, коли люди агресивно реагували на зйомку.

Козменко зазначив, що такі ситуації були, однак найчастіше їх допомагала вирішити розмова. За його словами, фотограф має спочатку встановити контакт із людиною, а вже потім думати про кадр.

Це стосується і роботи з військовими. Не всі військовослужбовці хочуть фотографуватися, однак, як пояснив фотограф, багато залежить від комунікації.

Водночас Козменко принципово не змушує людей позувати.

«Я не прошу людей позувати. Тому що це вбиває зміст фотографії», — зазначив він.

На його думку, справжній документальний кадр часто народжується саме тоді, коли людина не грає перед камерою, а продовжує займатися своєю справою.

Коли фотографа не пускають

Ще одне запитання студентів стосувалося ситуацій, коли фотографа не допускали на місце події.

Козменко розповів, що найчастіше такі обмеження траплялися в лікарнях, а також під час роботи поблизу військових об’єктів і штабів. У таких місцях люди з камерою автоматично привертають увагу.

Проте фотограф не завжди наполягає на доступі до самого місця події. Він може запропонувати альтернативу: наприклад, сфотографувати людину без обличчя або не показувати конкретну локацію. Якщо кадр не містить чутливої інформації, після пояснення та погодження з відповідальними особами зйомка стає можливою.

Говорячи про акредитацію, фотограф наголосив на важливості офіційного дозволу на роботу та професійних контактів. За його словами, журналістська акредитація може буквально відкрити двері туди, куди без неї доступу немає.

Курщина: фотографія на межі небезпеки

Окрему частину зустрічі Козменко присвятив роботі на Курщині. За його словами, серед чернівецьких журналістів він був єдиним, хто працював там безпосередньо.

Доступ до території для журналістів був обмежений. Потрапити туди могли представники медіа, які мали акредитацію Міністерства оборони. Іншим журналістам доводилося домовлятися та шукати можливості на місці.

Звук дрона в Суджі команда журналістів почула одразу після прибуття. Визначити тип загрози в перші секунди було неможливо: повітряне судно могло виявитися як розвідувальним безпілотником, так і ударним FPV-дроном. Діючи за протоколами безпеки в зоні бойових дій, групи з п’яти осіб миттєво розосередилися на місцевості, після чого оперативно евакуювалися до автомобіля.

«Я боявся за фото. Нас би могло розбомбити, але я думаю: лиш би фото не згоріло, щоб хтось знайшов і подумав: “О, класні кадри”, — а виконавця вже немає», — розповів Козменко.

Ця історія стала одним із найбільш промовистих прикладів того, наскільки небезпечною може бути робота фотожурналіста під час війни. 

Документувати — не означає експлуатувати чужий біль

За словами Козменка, фотографу важливо не перетворювати чужі травми на інструмент для привернення уваги. 

«Люди травмовані. Але люди, які платять за зйомки, кажуть: “Та зніміть, нам треба”. Я цього не робитиму, бо просто зажену людину в ще більший глухий кут», — наголошує Роман Пазюк, окреслюючи межу між професійним обов'язком та етикою роботи з людьми, які пережили травму.

Максим закликав майбутніх журналістів завжди ставити собі питання: навіщо вони роблять конкретний кадр і що відбудеться після його публікації.

Фотографія проти штучного інтелекту

Окремо під час зустрічі говорили про використання штучного інтелекту.

Козменко зазначив, що у власній роботі ставиться до генеративного ШІ критично, особливо коли йдеться про репортажну фотографію.

«Це креатив, але це не фотографія», — так він описав згенеровані зображення.

На його думку, фотограф є митцем, а камера — його інструментом. Водночас він не заперечує можливості використання штучного інтелекту в тих випадках, коли створене зображення не має суспільного значення і не видається за документальну фотографію.

Чому не можна фотографувати дітей без дозволу?

Студенти також запитали про відоме фото хлопчика у потязі, який плаче, дивлячись у вікно. Його історія стала приводом поговорити про право на приватність та суспільний інтерес.

Козменко пояснив, що під час тієї зйомки дозволу на фотографування дитини він не запитував. Водночас, за його словами, у цьому випадку суспільний інтерес переважав.

Фотограф наголосив: це не означає, що дітей можна фотографувати без обмежень. Якщо суспільного інтересу немає, така публікація може створити юридичні проблеми. В окремих випадках можливе використання деталей або кадрів, які не дозволяють ідентифікувати дитину.

«Зум робить фотографа лінивим»

На завершення зустрічі студенти поцікавилися технікою, якою користується Козменко.

Фотограф розповів, що працює з Fujifilm, зокрема використовує фіксовані об’єктиви 23 мм та 85 мм, а також 50 мм, який називає класикою жанру.

На його думку, робота з фіксованим об’єктивом змушує фотографа більше рухатися, шукати потрібну точку та взаємодіяти з простором.

«Якщо у фотографа є зум, він стає лінивим. Ти маєш рухатись», — зазначив Козменко.

Протягом зустрічі фотограф показував студентам свої кадри та розповідав історії їхнього створення. Для майбутніх журналістів це була можливість побачити не лише готову фотографію, а й контекст, ризики, сумніви та етичні рішення, які стоять за нею.

Зустріч із Максимом Козменком стала розмовою не лише про техніку фотографії. Насамперед — про відповідальність людини з камерою, яка опиняється поруч із чужим болем.

Бо документальний кадр — це не просто зображення події. Це свідчення, яке може залишитися тоді, коли сама подія вже стане історією.

Фото і текст - Попович Анни